"Мама чи подруга? Як знайти баланс у стосунках з дітьми"

Чому дружба з дітьми може бути помилкою?

У дитинстві я часто заздрила подругам, які казали: "Ми з мамою – найкращі подруги!". Але моя мама була іншою.  Тому я вирішила діяти інакше зі своїми дітьми. І я намагалася бути другом для свого старшого сина. Наприклад, я намагалася розділяти з ним його інтереси, бути "своєю", в тренді, обговорювати теми, які його цікавлять і, що найгірше, бути йому рівною. Наші стосунки базувалися на панібратстві.  Проте, коли йому виповнилося 15 років, я зрозуміла свою помилку. Саме тоді я почала використовувати фразу: "Я тобі мати, а не подруга". І з часом наші стосунки нормалізувалися.

Як я змінила свій підхід

Звичайно, сама лише фраза не вирішила всіх проблем. Я переглянула свою поведінку, змінила підхід до спілкування, припинила ганятися за підлітковими трендами, згадала про власні потреби та інтереси.  З молодшим сином я вже не повторила цієї помилки. Ми спілкуємося, проводимо час разом, ділимося переживаннями, але тепер він чітко знає: я — доросла, а моя думка — це досвід і відповідальність. Відсутність панібратства створила основу для здорової ієрархії, в якій є місце для думок і побажань дітей, але остаточні рішення приймають батьки. Як дорослі.

Рівень розвитку батьків відрізняється від рівня їх дітей. І батьки не повинні "спускатися" до рівня дітей, аби здобути їхню повагу чи довіру. Відновлення ієрархії у стосунках дозволило моєму старшому сину знову звертатися до мене за порадою. Він побачив, що мама — це той, хто завжди вислухає, надасть підтримку та допоможе знайти рішення. Це повернуло довіру до моїх слів і рішень, а також зміцнило нашу емоційну близькість. Адже він знає: мама — це хтось, на кого можна покластися. І жоден друг (в дитинстві, не в дорослому віці) не може зайняти цього місця.

Чому ієрархія потрібна дітям

Діти потребують ієрархії так само, як і меж. Вона створює безпечне середовище. Якщо мама і тато  є дорослими, відповідальними авторитетами, то дитина почувається захищеною. Крім того, батьки — це приклад, маячок для розвитку. Діти прагнуть рівнятися на них чи, навіть, перевершити, аби довести свою значущість. Рання дружба з дітьми позбавляє їх цієї опори (немає на кого рівнятися, бо батьки і так рівні).

У родині дружні відносини — це більше, ніж дружба. Вони базуються на довірі, любові, взаємоповазі й підтримці. Це проявляється у щоденних дрібницях: як батьки слухають дітей, як відповідають на їхні запитання, як підтримують у складні моменти чи радіють за успіхи. Це спільні вечері, розмови перед сном, увага до потреб одне одного. Родина — це місце, де кожен може бути собою, але водночас відчувати, що його люблять і підтримують. Але важливо розрізняти ці поняття. Дружба — це партнерство, яке передбачає певну рівність та дистанцію. Родинні ж стосунки є глибшими і багатограннішими.

Довіра й відокремлення: етапи дорослішання

До 12-13 років у нормальній сім'ї довіра до батьків — це основа. Але потім настає етап відокремлення, "відпочкування". Формула "я — не вони" є важливою частиною дорослішання дитини. Батькам буває важко це прийняти. Я теж іноді ловлю себе на спробах "бути ближчою", але розумію: важливо дати дітям простір, де вони здобудуть власний досвід, знайдуть однодумців, вибудують щось своє.

Через етап заперечення та відокремлення підлітки повертаються до родини з новим досвідом. Наприклад, вони можуть поділитися знаннями, здобутими у школі чи університеті, власними досягненнями у спорті чи творчості, або навіть переживаннями і труднощами, які допомогли їм краще зрозуміти себе. Цей новий досвід не лише зближує, але й збагачує відносини між батьками і дітьми.  Цей досвід стає фундаментом для їхнього подальшого життя. Він допомагає створити власну сім'ю, знайти баланс між родиною й дружбою та збудувати гармонійні відносини.

Коли дружба стає можливою

Після 20+ років, коли в дітей зникає конкуренція з батьками, коли вони самі здобули досвід і впевненість у собі, виникає платформа для справжньої дружби. Це не означає, що мама стає єдиною найкращою подругою, або тато - найкращим єдиним другом. Але така дружба, базована на повазі та розумінні, може тривати роками й розвивати відносини між поколіннями. Збагачувати усіх: і батьків і дітей.

Зараз моя мама є для мене подругою. Ми маємо багато спільних тем: обговорюємо новини, плани на майбутнє, навіть рецепти нових страв. Часто разом вирішуємо життєві питання, наприклад, як краще організувати побут чи впоратися зі стресом. Підтримуємо одна одну у складні моменти й цінуємо наші відносини, які зараз більше схожі на партнерство, ніж на традиційні стосунки "мати-дочка". Та водночас у мене є й інші подруги. І це нормально.

Психолог Джон Готтман."7 принципів щасливого шлюбу, або Емоційний інтелект у коханні"

Психолог Джон Готтман в книзі "7 принципів щасливого шлюбу, або Емоційний інтелект у коханні" розповідає про те, що поспостерігавши за тим, як спілкується між собою пара, він може передбачити з майже стовідсотковою ймовірністю, чи будуть вони щасливі разом через роки або у їхніх стосунків немає майбутнього. Звучить неймовірно, але Готтман за плечима має 40 років наукових досліджень, пише elle.ua.

«Щасливі пари насамперед бачать позитивне одне в одному, те, за що можна сказати «дякую», обійняти і просто порадіти, що життя звело з такою чудовою людиною, – каже Готтман. – Вони цілеспрямовано будують стосунки на повазі та вдячності. Нещасливі пари, навпаки, постійно шукають, до чого б причепитися в партнері, ловлять кожну його чи її помилку».

Готтман і його дружина Джулі, теж психолог, належать до найвідоміших у світі експертів із шлюбу. Протягом кількох десятків років вони консультували тисячі пар та провели сотні експериментів, щоб з'ясувати секрет щасливого шлюбу.

Найцікавіший експеримент Готтмана називався «Лабораторія кохання». Молодят запрошували до лабораторії, підключали до них електроди і просили розповісти про історію їхніх стосунків – як зустрілися, через що сталася найстрашніша сварка, які щасливі події спільного життя найбільше запам'яталися. Дослідники спостерігали, як спілкуються між собою, а електроди заміряли струм крові, частоту ударів серця та інші фізіологічні реакції учасників. Потім молодята відправили додому, а через шість років зв'язалися з ними знову, щоб з'ясувати, чи разом вони ще чи ні.

Спираючись на зібрані дані, Готтман розділив пари на великі групи: щасливі і нещасливі. Першим вдалося зберегти щасливий шлюб через шість років. Другі або розлучилися, або жили разом, але страждали вдвох. Коли дослідники проаналізували дані, вони побачили чітку різницю між першою та другою групами.

Майбутні нещасливі пари виглядали спокійними, розповідаючи про свої стосунки, але реакції їхнього організму, які вимірювали електроди, говорили про протилежне. Серця билися прискорено, вони потіли, струм крові був швидким. За всіма ознаками їх тіла працювали в режимі первісної реакції на страх - "борись або біжи". Іншими словами, на близькість і просту розмову з коханою людиною їхній організм реагував так, ніби зустрівся віч-на-віч із шаблезубим тигром. Навіть коли вони говорили про приємні чи незначні речі у своїх відносинах, вони чекали атаки з боку партнера або готувалися атакувати самим. Готтман виявив закономірність: що активніше реагували тіла партнерів у лабораторії, то швидше руйнувалися їхні стосунки з часом.

Пари, які зберегли щасливий шлюб через шість років, навпаки, від початку демонстрували низьку фізіологічну напругу. Вони відчували себе разом спокійно і впевнено, що виражалося в дбайливому, люблячому ставленні до партнера навіть під час сварки. Справа не в тому, що у них краще влаштована фізіологія, вважає Готтман, а в тому, що вони вміють створити атмосферу довіри, тепла та кохання один для одного. Але як їм це вдається?

Як з'ясував Готтман, головна причина розлучень – зневага та зневага до партнера. Ті з нас, хто шукає найменшої нагоди покритикувати і не звик з повагою реагувати на прохання партнера, втрачають 50% позитивних речей, які роблять для них, і бачать негатив там, де його немає. Вони вбивають не тільки любов, а й у прямому значенні свого коханого/улюблену – постійна критика з боку значних людей послаблює наш імунітет, здатність боротися з вірусами та онкологією. Злість і байдужість означають смерть відносин.

Навпаки, доброта, сердечність, ніжність та уважність неймовірно посилюють прихильність один до одного, і з роками вона лише міцнішає. Дослідження показують, що доброта є найважливішим показником стабільності шлюбу. Добре ставлення дає нам можливість відчути себе коханими – нас розуміють, цінують, дбають про нас.

Можна думати про доброту якраз і назавжди цій рисі характеру: у тебе вона або є, або ні. Насправді, пояснює Готтман, доброта влаштована як м'язи – чим більше ми в ній вправляємось, тим вона сильніша. Іншими словами, над стосунками треба працювати, щоб вони завжди були у формі, – саме так чинять люблячі пари.

Звичайно, найважче виявляти доброту під час сварок та конфліктів – але це й найважливіший час для того, щоб бути добрим. Коли ми переживаємо падіння, наша сім'я має бути м'якою периною, в яку не страшно впасти. Дуже легко зруйнувати стосунки злими словами. «Бути добрим не означає, що ми повинні ховати свою злість, – пояснює Джулі Готтман. - Скоріше, доброта підказує, як її краще висловити. Замість того, щоб обсипати партнера образами, можна пояснити, чому вам боляче і ви злитесь. Наприклад, замість «Та що з тобою таке, знову запізнилася! Вилита твоя матуся!» можна сказати: "Я ненавиджу це говорити і знаю, що це не твоя провина, але мене правда жахливо дратує, що ти знову запізнилася".

Зачем уезжать от всех в ретрит?

#ретрит 

Когда я только начинала ездить в свои ретриты, основным страхом, с которым я работала, был страх одиночества.  Боязнь одиночества занимает первое место среди всех страхов у всех людей. Даже боязнь смерти отступает перед ним на почетное 2 место. 

И я не думаю, что от него можно избавиться. Мы, люди - социальные существа. Для нас важно принадлежать к группе. Для нас важно принадлежать к разным группам: семейной, родовой, социальной, профессиональной, дружественной, этнической, территориальной, возрастной. Чем большее число групп включает нас в себя - тем лучше мы себя чувствуем. В том числе на уровне биологии (кому интересно - погуглите исследования о влиянии длительного одиночества на мозг).

Так зачем же уезжать от всех в ретрит? Это же не логично! 

А вот и нет. Очень даже логично. Потому что в ретрите мне удалось отделить страх одиночества от других страхов. 

Например, от страха потерять себя. Для женщины-эмпата, у которой есть семья, дети, родители, друзья, работа - это вполне обоснованный страх. И одиночество позволяет возобновить ощущение себя, своей самости. Вернуть границы свое личности туда, где им место. Выйти из других людей и их представлений о тебе.

Еще ретрит позволяет прекратить действия, направленные на заботу о других. И прислушаться к себе. А что мне надо? Как мне позаботиться о себе? Вернуть себе ощущение счастья от маленьких но полезных действий, направленных на себя. Когда ты привыкаешь заботиться о детях животных, забота о себе постепенно уходит из твоего поля зрения. Пока дети маленькие, а животные - больны - это нормально. Но потом нужно смещать внимание на себя, давая детям и животным возможность самостоятельно о себе заботиться.

Отсутствие возможности запускать привычные программы поведения помогает выделять и удалять те, что потеряли свою актуальность и осмысленность. Не знаю, почему, но ретрит действует на меня отрезвляюще. Я очень остро начинаю чувствовать бессмысленность тех или иных вещей, поступков, размышлений, книг и т.д.

Патрик Ленсіоні "Бункери, інтриги та боротьба за вплив в організації. Як подолати бар'єри, що заважають ефективній роботі"

#ВідгукНаКнигу

Днями подарувала чоловікові книгу "Бункери, інтриги та боротьба за вплив в організації. Як подолати бар'єри, що заважають ефективній роботі" Патріка Ленсіоні. І прочитала її першою. Так вийшло :)

Книга загалом мені дуже сподобалася. Вона складається з двох частин: бізнес-роману та теорії - що дуже зручно. Роман легко та швидко читається. Ідеї, які наводяться крізь призму людського життя, засвоюються на льоту, а потім вся теорія коротко узагальнена в кінці, що дозволяє не робити нотаток на полях.

Поки читала книгу, зрозуміла, що проблема бункерів характерна не лише для бізнес-структур. Вона також часто зустрічається і в сім'ях, де кожен член сім'ї живе окремо від загальносімейних проблем та тягне на себе ковдру. Усе це призводить до того, що сім'ї розпадаються, а зв'язок між членами сім'ї - руйнуються.

Сучасний світ із його викликами просто розриває сім'ю на шматки, а потім, коли розлучення стають статистикою, констатує, що "родина - це не сучасно". Однак як різні компанії проходять через кризи і, або стають згуртованими і успішними, або розпадаються і поглинаються іншими, так і сім'ї або проходять через розлучення, або об'єднуються і стають міцнішими і сильнішими.

Про що мене змусила задуматися книга Патріка Ленсіоні "Бункери, інтриги та боротьба за вплив в організації. Як подолати бар'єри, що заважають ефективній роботі"?

Насамперед про те, що кожна сім'я має регулярно визначати свої тематичні цілі. Сім'я – не створюється один раз і назавжди. Поставивши штамп у паспорті і давши клятви в церкві, ми лише заявляємо про наміри. Далі ми розвиваємо свої сім'ї відповідно до наших внутрішніх уявлень про те, якою має бути сім'я. Чим більше членів сім'ї - тим більше внутрішніх уявлень і тим більше розбіжності. Якщо не поставити спільну мету - важливу для всіх членів сім'ї - легко опинитися у розбитого корита.

Сімейні вечері (або обіди, або сніданки - у кого як заведено) - чудовий привід обговорити, чого сім'я сподываэться досягти в найближчі 3-6 місяців. Сім'я, а не кожен її конкретний представник.

Коли всі члени сім'ї дійдуть згоди щодо мети, настає час переходити до наступного етапу. Необхідно обговорити, що має бути зроблено для досягнення мети. Ні, йдеться не про рішення типу "а дядько Мишко побілить стіни". Ми говоримо про визначальні завдання, виконання яких дозволить наблизитися до досягнення мети. Завдання повинні бути загальними для всіх, бути обмежені за часом і описані якісно, ​​а не кількісно.

Звичайно, досягнення спільної мети не знімає потреби з кожного члена сім'ї виконувати свої повсякденні обов'язки. Частина цих обов'язків буде завжди, а частина - лише той час, який відведений для досягнення мети. На цьому етапі настає конкретизація. Час визначення стандартних операційних завдань. Кожен член сім'ї пропонує, що він може і повинен зробити для спільної мети. У когось коло обов'язків залишиться незмінним, якісь обов'язки додадуться чи перерозподіляться, але тепер кожен розумітиме, яку роль для сім'ї він грає і чому те, що він робить – важливо.

На останньому етапі сімейного мозкового штурму слід визначити контрольні показники. Це можуть бути дати завершення визначених завдань або "світлофор" (якщо в сім'ї багато дітей, яким складно оперувати іншими поняттями), де зелене світло відповідатиме виконаному завданню, жовте позначатиме наполовину виконане і червоне - "кінь не валявся".

Вам здається це складно застосувати щодо своєї сім'ї? Зараз майже весна і час планувати літній відпочинок. Спробуйте застосувати цю схему. Нехай темою ваших вихідних стане "Літній відпочинок всією сім'єю". Це не лише дозволить вам добре відпочити влітку, а й згуртує вашу родину навколо спільної мети на кілька місяців.

І, до речі, ви знаєте, що кожна третя заява про розірвання шлюбу подається після літньої відпустки? Просто тому, що люди, які відвикли проводити разом багато часу, виявляються не готовими до… відпочинку. Так що вперед - плануйте літній відпочинок РАЗОМ, щоб вирішити свої сімейні проблеми до того, як настане криза. Успіхів!