Показ дописів із міткою Психологія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Психологія. Показати всі дописи

2.18.2025

Камінг-аут: я трохи дислексик і дисграфік



Якщо ваша дитина має труднощі з читанням або письмом, це не означає, що вона лінива, неуважна чи не здатна до навчання. Часто за цим стоять особливості роботи мозку, зокрема дислексія та дисграфія, які можуть супроводжувати розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ).

Що таке дислексія та дисграфія?

Дислексія – це специфічне порушення читання, коли дитина плутає літери, переставляє склади або має труднощі із розумінням тексту.
Дисграфія – це порушення письма, яке проявляється в пропусканні або додаванні зайвих літер, неправильному написанні слів, змішуванні звуків тощо.
РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності) – це нейророзвитковий розлад, що супроводжується труднощами з концентрацією, імпульсивністю та підвищеною активністю.

Мій досвід

Коли я була дитиною, ані про РДУГ, ані про дислексію, ані про дисграфію нічого не було відомо моїм батькам та вчителям. Тому мені часто доводилося переписувати домашні завдання. І по кілька разів читати один і той же параграф, бо я не розуміла написане.
В дорослому віці, коли я отримала освіту психолога і з'ясувала, що маю РДУГ, мені стали зрозумілі деякі "особливості" сприйняття інформації моїм мозком. Наприклад, у моєму випадку дислексія значно посилюється при стресі та втомі, а дисграфія – при поспіху під час написання або друкування.
Я навіть розрізняю рівні  стресу саме через сприйняття тексту. 
  1. Якщо неправильно читаю лише окремі слова, дивуюся несподіваним значенням і сміюся - це початковий рівень стресу.
  2. Якщо читаю деякі слова неправильно, але не дивуюся, а злюся - значить це вже середній рівень втоми та стресу.
  3. Коли ж читаю багато слів неправильно, не розумію текст – мені час відпочити.
Проте ані РДУГ, ані дислексія та дисграфія  не завадили мені здобути три вищі освіти, працювати там, де мені було цікаво і будувати професійну кар'єру.
Саме тому я завжди наголошую: не сваріть своїх дітей за труднощі в читанні та письмі. Це не їхня "вина", це просто особливість, з якою можна і треба працювати.

Як батьки можуть допомогти дитині з РДУГ + дислексією чи дисграфією?

🔹 Будьте терплячими. Дитина не робить помилки навмисно. Покажіть, що ви підтримуєте її, а не критикуєте. Не підганяйте її, це лише погіршить ситуацію.
🔹 Створіть сприятливе середовище. Зменшіть фактори, що відволікають, забезпечте зручне місце для навчання.
🔹 Робіть паузи. Дітям із РДУГ важко довго зосереджуватися, тому навчання має бути поділене на короткі блоки.
🔹 Використовуйте мультимодальні методи. Аудіокниги, тактильні вправи, інтерактивні додатки допоможуть дитині краще засвоювати інформацію.
🔹 Не примушуйте переписувати багато разів. Це лише посилює стрес. Краще використовуйте ручки "пиши-стирай" (я сама ними зараз користуюся і просто в захваті від них). 
🔹 Зверніться до логопеда  або нейропсихолога, вони допоможуть розробити ефективні стратегії підтримки.

Головне – не робити з цього трагедію. Люди з дислексією, дисграфією та РДУГ можуть бути надзвичайно талановитими, творчими й досягати великих успіхів. Важливо підтримувати дитину й допомагати їй знаходити свої сильні сторони. Навчання в школі - це лише частина життя. Дбайте про гарні стосунки з дітьми, вони важливіші за оцінки і триватимуть набагато довше.


2.07.2025

Слова, що підтримували мене з початку повномасшабки

 


Зібрала фрази, які допомагають мені жити це буремне життя.  Не завжди знаю чи пам'ятаю де їх почула.  Виписувала їх в блокнот протягом останніх років.

  • Не суди себе з минулого. Дивись на себе з майбутнього.
  • Головне правило життя крізь війну - бачити життя.
  • Потрібно відвести погляд від того, чому я не можу дати раду і подивитися на ті проблеми, які я можу вирішити.
  • "Травма (хвороба) - це не весь ти. Це певна частина твоєї психіки. Але ти - більше за цю травму (хворобу), тому не правильно з нею ідентифікуватися, зливатися". //  Габор Мате
  • Улюблена робота не означає відсутність проблем. Просто ти обираєш вирішувати ті проблеми, які тобі цікаво вирішувати.
  • Слова підтримки: В твоїх очах багато болю. Ми поділяємо його. Ти мусиш дихати крізь нього. І пам'ятай, що біль не вб'є тебе... // серіал "Первісна Америка"
  • Терапія завершується там, де ви усвідомлюєте: ніщо не могло бути інакшим у кожному дні вашого життя. Ніхто не міг бути іншим у жодному його моменті. Ви не могли бути іншим. І в цьому усвідомленні ви спочатку занурюєтеся у доросле, глибоке, безсиле горе про те, що все було так, як було і немає сенсу фантазувати про інше. А потім  розширюєтеся до всього, що сталося з вами, не розщеплюючись. // Т. Фішер.
  • Повага до себе іноді означає, що вам доведеться прийняти той факт, що в чийсь історії ви - поганець.
  • У своїй голові я проводжу більшу частину свого життя. Тому так важливо, щоб там завжди було цікаво і затишно.
  • Благодійність - це коли віддаєш з надлишків. А коли віддаєш з дефіциту - це жертвоприношення. Не можна допомагати іншим, беручи в борг у себе.
  • Токсичні люди не вибачаються, а пояснюють, чому вони так вчинили (покладаючи провину на вас чи когось іншого, адже вони "лише реагували"). Коли тобі вручають провину - ти можеш її не приймати.
  • Раніше постріла - не падай.
  • У будь-якого горя є "пів року по тому".
  • Погані люди не оцінять твоє добре ставлення до них // "Вийди заміж за мого чоловіка"
  • Якщо ти думаєш, що тобі щось здається - то тобі не здається. Довіряй собі.
  • Це був поганий день. Але не погане життя.
  • Те, що відбувається після того як ти  зламалася - теж частина життя.
  • В світі існують люди, які знаходяться в реальній біді. І ти не серед них.  
  • Іноді важливо питати себе не лише "чи люблю я цю людину?", а й "чи люблю я себе поряд з цією людиною?" 
  • Не намагайся вскип'ятити океан.

11.23.2020

Думками навиворіт в голові у психолога




Я люблю споглядати, як між собою спілкуються мої субособистості. Інколи це просто смішно, а інколи - в контексті психології - це й ще дуже корисно. Наприклад, як нещодавно, під час першого дня навчання по програмі «Турбота про психічне здоров’я дітей та молоді (з основами КПТ). 

Отже, діючі особи:
Внутрішня дитина
Батьківська фігура (яка наслідує моїх власних батьків)
Психолог
Здорова психіка 

Розпочинається семінар. 
Психолог (розкладає на столі зошит для записів, пенал, підключає техніку, повторює текст привітання-знайомства. Трохи нервується): здається, я зараз переживаю ефект Данінга-Крюгера та синдром самозванця.
Здорова психіка: ти нервуєшся, бо ситуація малознайома. Після сьогоднішнього семінару це мине. Все нормально, ти в безпеці.
Психолог: дякую! Ти завжди мене підтримуєш, це дуже цінно для мене.
Здорова психіка: я завжди з тобою, ти ж знаєш. Піду підготую мозок до роботи, поки ти тут з усіма познайомишся. І пам’ятай: ти розумна, швидко всьому вчишся, турботлива, емпатична. Ти буквально створена для цієї роботи!
Психолог (заспокоюється, починає глибоко дихати, медитує): так, я створена для цієї роботи, я створена для цієї роботи…
Здорова психіка перемикає свою увагу на розподіл гормонів та нейромедіаторів, аби підготувати мозок до роботи.
Внутрішня дитина: о, кольорові олівці!
Психолог: помалюй ось тут котиків і будь чемною, не відволікай мою увагу, добре?
Внутрішня дитина малює котиків.
Починається презентація. 
Психолог: зара мені треба дещо записати, а потім ти знову помалюєш. (пише за лектором)
Внутрішня дитина нудиться і тому починає дослуховуватися до того, що каже лектор: о, а в мене є така травма. І така! І ось ця також є! (починає ридати)
З’являється Батьківська фігура. Починає соромити дитину: ти заважаєш Психологу! Ти що не бачиш, вона працює! Ану негайно заспокойся і йди звідси!
Дитина до Батьківської фігури (кричить): я не хочу тебе бачити! Йди геть! Ти - погана! ПОГАНА!!! (впадає в істерику)
Психолог (сам до себе): добре, що ці двоє зара сваряться, буду на них практикуватися. Звертає увагу на Батьківську фігуру: я розумію, що ти хочеш мені допомогти. Але дитина насправді мені тут потрібна, вона допомагає зрозуміти, що переживають інші діти, коли батьки поводяться з ними не найкращим чином. До речі, якщо ти залишишся і представлятимеш голос батьків, це також піде мені на користь.
Батьківська фігура (трохи ніяковіє,через те, що Дитина кричить на неї перед Психологом, але сповнюється відчуттям власної важливості): добре, я залишуся і допоможу тобі.
Психолог до Дитини: я розумію, що тобі боляче згадувати, як з тобою поводилися. Але зара ти в безпеці. Іди но сюди, я тебе обійму, ось тобі олівчики, намалюй квітку, все добре, ти в безпеці. 
Дитина заспокоюється і малює квіточки.
Батьківська фігура дослухається до слів лектора і починає потроху переливатися усім спектром емоцій, від сорому і огиди до себе,  до злості на лектора та ненависті до всесвітньої несправедливості.
Психолог відволікається від слів лектора і звертає увагу на Батьківську фігуру: я бачу, як тобі важко все це чути. Ти, мабуть, думаєш, що ці слова не справедливі, адже ти не мала вибору, ти така, яка є, тому що такими були наші батьки, а вони були такими, тому що такими були їх батьки і життєві обставини, в яких вони зростали.
Батьківська фігура ховає обличчя на  плечі Психолога і починає ридати. 
Психолог однією рукою притримує дитину, яка малює квіточки та з під лоба поглядає на Батьківську фігуру. Іншою рукою гладить по спині Батьківську фігуру і продовжує її заспокоювати: але ж ти можеш змінитися! Я ж тобі розповідала - мозок пластичний і змінюється під дією нової інформації. Пам’ятаєш книги, що ми читали цього тижня? Ти ж вивчила з них декілька вправ, єгеж? І я навіть спостерігала, як ти їх застосовувала на практиці! В тебе добре виходить. Хочеш, ми їх перечитаємо і вивчимо нові вправи звідти?
Батьківська фігура киває: і оту третю книжку теж прочитаємо.
Психолог: ми її усі втрьох почитаємо і обговоримо. Ти, я і Дитина.
Батьківська фігура і Дитина синхронно кивають.
Психолог знову до Батьківської фігури, яка все ще трохи рюмсає: ти ж чула лектора, вона сказала, що не буває поганих батьків, є недосвідчені, яким бракує знань та навичок доброго батьківства. Ти не погана. І ти можеш змінитися, стати кращою, такою, як би тобі хотілося. Ти ж хочеш змінитися?
Батьківська фігура знову киває, тепер вже повністю заспокоєна. Її надихає перспектива змін. Вона навіть обережно гладить по голові Дитину. Дитина робить круглі очі і ронить олівці. 
Психолог не дихає, намагаючись не заважати Дитині та Батьківській фігурі встановлювати контакт.
Батьківська фігура до Дитини: які в тебе гарні котики і квіточки!
Дитина (трохи насторожено): так, вони в мене добре вийшли…
З'являється Здорова психіка і звертається до психолога: не турбуйся, презентацію вже скинули в чат, зможеш подивитися, коли ці двоє тебе відпустять. 
Психолог робить вдячний вираз обличчя.
Завіса.



11.14.2020

Оливер Сакс "Человек, который принял жену за шляпу и другие истории из врачебной практики". Отзыв


Книга невролога и нейропсихолога Оливера Сакса  "Человек, который принял жену за шляпу и другие истории из врачебной практики" вызвала во мне бурю эмоций и оставила в душе неизгладимое впечатление. 

На протяжении всей книги, я то восклицала "Офигеть!", то плакала, то впадала в глубокую экзистенциальную задумчивость.

Книга не легкая. Потому что не могут быть легкими истории о тяжелых, часто безнадежных утратах тех или иных функций мозга. Но в ней столько глубины, столько уважения к личности, столько искреннего сопереживания и внимания, что становится и светло и больно от слияния с автором.

 "Ты вошла в мое сержце
и сломала все ребра
чтобы сделать мое сердце большим"

У этой книги очень сильный голос автора. И для меня как эмпата, это было и наслаждением и болью, я буквально сливалась с его эмоциями, размышлениями и переживаниями. Но вместе с этим слиянием и болью я обрела и умиротворение. Как бы ни была сложна моя жизнь сейчас, как бы ни пугала меня болезнь, я остаюсь личностью, у меня есть то, что дорого моему сердцу: близкие люди, музыка, книги, сад. Все то, что дает человеку опору в самые сложные времена. Пример пациентов Сакса это показывает наглядно.

Эта книга не подойдет молодым и здоровым. Она для тех, чьи близкие страдают от различных нарушений в работе мозга, а также для тех, кто сам имеет нарушения в работе мозга и ищет опору, чтобы бороться за себя. Она безусловно необходима нейропсихологам и психологам-консультантам, поскольку обучает видеть за нарушениями - человека, личность. И таким как я - тем, кто борется с болезнью, не имеющей отношения к мозгу, но отнимающей привычный образ жизни, силы и веру в себя - она тоже поможет. Прежде всего, осознанием, что не так все и плохо. А затем - пониманием, чем стоит наполнить свою жизнь, чтобы справляться с болезнью было легче.

#аудиокниги #чтопослушатьпсихологу #психология



12.01.2015

Война без паники: что нам посоветовали израильские психологи



СПЕЦИАЛИСТЫ ИЗ ИЗРАИЛЯ ПРИЕХАЛИ В УКРАИНУ, ЧТОБЫ НАУЧИТЬ НАС СОХРАНЯТЬ ДУШЕВНОЕ ЗДОРОВЬЕ В ЭКСТРЕМАЛЬНЫХ УСЛОВИЯХ, В КОТОРЫХ ОНИ ЖИВУТ ДЕСЯТИЛЕТИЯМИ

Автор: Аркадий Ромм, "Точно"

Сегодня в Одессе завершают свой очередной, шестой, тренинг израильские психологи. В Киеве, Днепропетровске и других городах они делились с нашими специалистами умением помогать людям справляться со страхами, которые принесла война. Сфера психолога Гилы Петровой - семья. Моти Пикельнер - офицер психологической службы израильской армии, майор запаса. У обоих за плечами многолетняя практика, такая востребованная в Украине теперь. ТОЧНО задала им вопросы, которые сейчас волнуют многих.
- Что из опыта вашей страны для Украины важней всего?
М. П.: - Цепочка услуг. У нас беженец, демобилизованный солдат без труда получает ее. И у него есть выбор. А тут помощь зачастую случайна.
Представьте себя на месте демобилизованного или беженца. У него даже нет представления, где и какую помощь может получить. Особенно в селе или небольшом городе. Получается, такая помощь недоступна для всех. Хотя, конечно, с войной у вас, как грибы, выросли различные организации, появилось много волонтеров.
- О чем чаще всего спрашивают здесь, в Украине, на тренингах?
Г.П.: - Как снять агрессию, вызванную невозможностью устроиться на работу с одной стороны, и неспособностью работать - с другой. Как работать с ранеными в госпиталях. Как помогать переселенцам, у которых как бы иждивенческие настроения. Ну, и обо всем остальном, что называется поствоенным синдромом.
М.П.: - Люди словно на заборе находятся. Они не могут решить, в какую сторону прыгнуть. Неизвестность их давит. В растерянности живут.
Но вы посмотрите на нас. Мы же живем, зная, что война у нас есть. И, подчеркиваю это слово, живем. Несмотря бомбежку. Несмотря на то, что гибнут люди.
Как сказал в свое время премьер Ицхак Рабин, «мы будем воевать с терроризмом так, как будто нет мира. Мы будем строить мир так, как будто нет терроризма». Вот и не ждем каких-то переговоров, а уж тем более не надеемся на них. Просто продолжаем строить нашу жизнь.
- Наших бойцов, вернувшихся с фронта в тыл, удивляет: там обстрелы, люди гибнут, а тут - словно войны и нет.
М. П.: - Когда я только призвался в армию, был очередной всплеск терроризма. Помню, вдвоем с командиром мы возвращались из района боевых действий. Измученные, в пыльной форме. И на тель-авивском вокзале, где нужно было сделать пересадку, видим девушек в коротких юбках, мужчин в деловых костюмах. В кафе полно народа, звучит музыка... «Мы там воюем, камни грызем, а тут...» - возмутился я. Но командир сказал мне: «Ты что, хотел, чтобы они в бомбоубежищах сидели? Мы для того там, чтобы люди были спокойны здесь. И сила наша в том, что получается сберечь их покой».
- Что советуете тем, кто боится, что война сильнее захватит их?
М.П.: - Надеяться на лучшее и готовиться к худшему.
Г.П.: - Если за страхом стоит что-то реальное, то, конечно же, нужно готовиться. Сам по себе страх мобилизует тело и разум. Но если замораживается на уровне эмоций, то постоянная тревога, сплошной стресс ни к чему хорошему не приведут.
У нас при опасности обстрелов одни говорят: «Мы останемся», другие решают переехать. Лучше самого человека его не знает никто. И если есть силы преодолевать страх, это хорошо. Но если есть, например, маленькие дети, то нужно сделать решительный шаг. Тут не нужно геройствовать. Ответственность за детское здоровье - на родителях. Вне зависимости, есть война или ее нет. Это я говорю не только как психолог, но и как мама двух дочерей.
М.П.: - Важно определить ситуацию, она опасна или страшна, что не одно и тоже. И когда обстреливают, скажем, юг нашей страны, нужно понять, насколько вероятно оказаться под ракетным ударом. При опасности тысячи людей - в бомбоубежищах.
Г.П.: - Израильский профессор Мули Лаад вместе с коллегами, много лет наблюдавшими за людьми под обстрелами, предложил воспользоваться шестью каналами для преодоления стресса и неопределенности. Какими? Во-первых, это чувство - обсуждаем свои переживания, пытаемся сбросить напряжение плачем, описанием этих своих переживаний. Во-вторых, ум - стремимся больше узнать, пытаемся понять логику ситуации. В-третьих, верования - вспоминаем о приметах, пытаемся придать смысл ситуации или событию. В-четвертых, социум - находим поддержку у друзей и родных, принимаем на себя общественные нагрузки. В-пятых, тело - стремимся к нагрузке физической, испытываем облегчение при массаже, ванне, еде. И наконец, в-шестых, воображение - фантазии о путешествиях, юмор, в том числе черный, словом, любое творчество.
У кого-то сильней одни каналы, у кого-то - другие. Но в любом случае, помогая возвращению к душевному равновесию, нужно использовать известные всем стихии - воду, воздух и опору на землю.
При стрессе постарайтесь в первую очередь позаботиться, чтобы стало больше воздуха, чтобы человек дышал не только поверхностно, но и глубоко. Организм должен как можно больше насыщаться кислородом. При этом советуем умыться или хотя бы просто помыть руки. А также пить воду маленькими глотками.
Бывает, что при стрессе земля как бы уходит из-под ног, как подкашиваются они, становятся ватными, ощущение - словно опоры нет. Мы говорим подопечному: ощути, что сидишь, что тебя держат ноги, что опора надежна. Важно, чтобы человек пользовался советами осознанно.
- А как можно справиться с панической атакой?
М.П.: - Она зависит от предрасположения к ней. У каждого пятого есть какие-то фобии, панические расстройства. И каждый из нас должен знать, насколько подвержен им. Если они сильны, то нужно быть к себе внимательней, чаще обращаться за помощью.
При панической атаке человеку хочется бежать. Или наоборот, он становится апатичным, а то и вовсе впадает в ступор. Помочь ему - это спокойно рассказать, что происходит. Объяснить: то что ты чувствуешь, это нормально, и хорошо даже. Нужно взять руку и пожимать ее каждые несколько секунд. Но прежде всего - постараться вывести из зоны, которая стала источником опасности.
- Многие болезненно реагируют на телепередачи.
М.П.: - Телевидение возбуждает зрителя. Оно держит его в постоянном тонусе. А сам зритель нередко просто хочет успокоиться. И если ТВ не объективно, то лучше воздержаться от общения с ним.
Г.П.: - С другой стороны, для человека важно ощущение контроля над ситуацией. Да, да, именно не сам контроль, а лишь ощущение его. Вот когда при опасности я с детьми переехала, а муж остался в обстреливаемом районе, то просто прилипала к телевизору. И кто мог мне сказать: не включай? Телевизор мне помогал. Потому что передавали: где обстреляли, куда попали, что сделали.
М.П.: - При обострении конфликтов у нас действует служба тыла. Это армейское образование создали, чтобы снабжать людей объективной информацией. Эта служба говорит, что нужно делать, чтобы люди меньше не беспокоились. В одном случае - закрыться в своей квартире, в другом - запастись продуктами. При таких осложнениях также советуют, как ходить на работу. Или как ездить на машине. Когда была угроза химической атаки, постоянно объясняли, как обклеить окна - сто двадцать раз это показывали. Такая информация не только помогает уберечься, но и занимает человека, отвлекает его от тревожных мыслей.
- А как от военного стресса детей уберечь?
Г.П.: - Как только ребенок пяти-семи лет лишился ощущение безопасности, он становится взрослым. Уходит детство, которое нужно для правильного развития. Если прерывается взросление постепенное, то возникают нарушения. Вот один только пример. У детей, которые, при воздушных тревогах, когда выли сирены, оставались одни (родители были на работе) через несколько лет обнаруживают психологические отклонения. Подчас, достаточно серьезные.
Чтобы сохранять спокойствие и ощущение здравого смысла у детей, очень важно родителям самим не впадать в панику, сохранять свои ощущения безопасности и контроля. Вспомните, как предупреждают в пассажирском самолете: когда выпадут маски, сначала наденьте на себя, потом на ребенка, а не наоборот. Так же предупреждают и о противогазах, которые у нас в стране раздали.
Все ли стоит рассказывать детям? Разумеется, нет. Однако важно не врать. Психологи обычно не советуют вдаваться в подробности, которые усиливают детскую тревогу. Допустим, при ЧП можно сказать детям, что был взрыв, есть убитые и раненые. Последних отправили на лечение. И еще. Не стоит разрешать ребенку смотреть прямые телерепортажи о чрезвычайных происшествиях. Неокрепшей психике это наносит урон.
 - Многие ли подвержены посттравматическому синдрому и сколько нужно времени, чтобы избавиться от него?
М.П.: - Такому синдрому подвержены семь из каждых десяти участников боевых действий. У кого-то реакция проходит за сутки-двое. На это похоже острое стрессовое расстройство. Оно длится от нескольких дней до месяца. Не более. Однако посттравматический синдром - мина замедленного действия. Может дать о себе знать через пять-десять, и даже пятнадцать лет после боевых действий. Или появившись сразу, развивается по спирали на протяжении нескольких лет. Поэтому важно вмешиваться сразу, когда человек испытывает острую стрессовую реакцию. И если снабдить его инструментом, как справляться со стрессом, то возникает возможность синдром предотвратить.
Тут важны близость к подопечному, скорость помощи и желание самого человека вернуться к нормальному состоянию.
Собственно, это и есть то, чем мы занимаемся.

1.26.2015

Психолог Джон Готтман."7 принципів щасливого шлюбу, або Емоційний інтелект у коханні"



Психолог Джон Готтман в книзі "7 принципів щасливого шлюбу, або Емоційний інтелект у коханні" розповідає про те, що поспостерігавши за тим, як спілкується між собою пара, він може передбачити з майже стовідсотковою ймовірністю, чи будуть вони щасливі разом через роки або у їхніх стосунків немає майбутнього. Звучить неймовірно, але Готтман за плечима має 40 років наукових досліджень, пише elle.ua.

«Щасливі пари насамперед бачать позитивне одне в одному, те, за що можна сказати «дякую», обійняти і просто порадіти, що життя звело з такою чудовою людиною, – каже Готтман. – Вони цілеспрямовано будують стосунки на повазі та вдячності. Нещасливі пари, навпаки, постійно шукають, до чого б причепитися в партнері, ловлять кожну його чи її помилку».

Готтман і його дружина Джулі, теж психолог, належать до найвідоміших у світі експертів із шлюбу. Протягом кількох десятків років вони консультували тисячі пар та провели сотні експериментів, щоб з'ясувати секрет щасливого шлюбу.

Найцікавіший експеримент Готтмана називався «Лабораторія кохання». Молодят запрошували до лабораторії, підключали до них електроди і просили розповісти про історію їхніх стосунків – як зустрілися, через що сталася найстрашніша сварка, які щасливі події спільного життя найбільше запам'яталися. Дослідники спостерігали, як спілкуються між собою, а електроди заміряли струм крові, частоту ударів серця та інші фізіологічні реакції учасників. Потім молодята відправили додому, а через шість років зв'язалися з ними знову, щоб з'ясувати, чи разом вони ще чи ні.

Спираючись на зібрані дані, Готтман розділив пари на великі групи: щасливі і нещасливі. Першим вдалося зберегти щасливий шлюб через шість років. Другі або розлучилися, або жили разом, але страждали вдвох. Коли дослідники проаналізували дані, вони побачили чітку різницю між першою та другою групами.

Майбутні нещасливі пари виглядали спокійними, розповідаючи про свої стосунки, але реакції їхнього організму, які вимірювали електроди, говорили про протилежне. Серця билися прискорено, вони потіли, струм крові був швидким. За всіма ознаками їх тіла працювали в режимі первісної реакції на страх - "борись або біжи". Іншими словами, на близькість і просту розмову з коханою людиною їхній організм реагував так, ніби зустрівся віч-на-віч із шаблезубим тигром. Навіть коли вони говорили про приємні чи незначні речі у своїх відносинах, вони чекали атаки з боку партнера або готувалися атакувати самим. Готтман виявив закономірність: що активніше реагували тіла партнерів у лабораторії, то швидше руйнувалися їхні стосунки з часом.

Пари, які зберегли щасливий шлюб через шість років, навпаки, від початку демонстрували низьку фізіологічну напругу. Вони відчували себе разом спокійно і впевнено, що виражалося в дбайливому, люблячому ставленні до партнера навіть під час сварки. Справа не в тому, що у них краще влаштована фізіологія, вважає Готтман, а в тому, що вони вміють створити атмосферу довіри, тепла та кохання один для одного. Але як їм це вдається?

Як з'ясував Готтман, головна причина розлучень – зневага та зневага до партнера. Ті з нас, хто шукає найменшої нагоди покритикувати і не звик з повагою реагувати на прохання партнера, втрачають 50% позитивних речей, які роблять для них, і бачать негатив там, де його немає. Вони вбивають не тільки любов, а й у прямому значенні свого коханого/улюблену – постійна критика з боку значних людей послаблює наш імунітет, здатність боротися з вірусами та онкологією. Злість і байдужість означають смерть відносин.

Навпаки, доброта, сердечність, ніжність та уважність неймовірно посилюють прихильність один до одного, і з роками вона лише міцнішає. Дослідження показують, що доброта є найважливішим показником стабільності шлюбу. Добре ставлення дає нам можливість відчути себе коханими – нас розуміють, цінують, дбають про нас.

Можна думати про доброту якраз і назавжди цій рисі характеру: у тебе вона або є, або ні. Насправді, пояснює Готтман, доброта влаштована як м'язи – чим більше ми в ній вправляємось, тим вона сильніша. Іншими словами, над стосунками треба працювати, щоб вони завжди були у формі, – саме так чинять люблячі пари.

Звичайно, найважче виявляти доброту під час сварок та конфліктів – але це й найважливіший час для того, щоб бути добрим. Коли ми переживаємо падіння, наша сім'я має бути м'якою периною, в яку не страшно впасти. Дуже легко зруйнувати стосунки злими словами. «Бути добрим не означає, що ми повинні ховати свою злість, – пояснює Джулі Готтман. - Скоріше, доброта підказує, як її краще висловити. Замість того, щоб обсипати партнера образами, можна пояснити, чому вам боляче і ви злитесь. Наприклад, замість «Та що з тобою таке, знову запізнилася! Вилита твоя матуся!» можна сказати: "Я ненавиджу це говорити і знаю, що це не твоя провина, але мене правда жахливо дратує, що ти знову запізнилася".

11.16.2014

Мої улюблені прислів'я та приказки



  • З грошима не так добре, як без них погано.
  • Якщо проблему можна вирішити за гроші, то це не проблема, це витрати.
  • Бог дав людині два вуха та один рот, щоб він більше слухав і менше говорив.
  • Бог не може бути скрізь одночасно, тому він створив матерів.
  • Не будь солодким — інакше тебе з'їдять. Не будь гіркий — інакше тебе виплюнуть.
  • Бійся козла спереду, коня ззаду, дурня з усіх боків.
  • Людина має жити хоча б заради цікавості.
  • Здалеку всі люди непогані.
  • Добре мовчати важче, аніж добре говорити.
  • Світ зникне не тому, що багато людей, а тому, що багато нелюдів.
  • Господи! Допоможи мені стати на ноги — впасти я можу і сам.
  • Якщо життя не змінюється на краще, почекай — воно зміниться на гірше.
  • Яким би солодким не було кохання, компоту з нього не звариш.
  • Коли нема чого робити, беруться за великі справи.
  • Вибираючи із двох зол, песиміст вибере обидва.
  • Усі скаржаться на відсутність грошей, а на відсутність розуму — ніхто.
  • Хто не має дітей, добре їх виховує.
  • Краще померти від сміху, аніж від страху.
  • Досвід – це слово, яким люди називають свої помилки.
  • Сивина — ознака старості, а  не мудрості.
  • Діти — до часу, а онуки — до смерті.
  • Від малих дітей голова болить, а від великих — серце.
  • Перше дитятко — панятко.
  • Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями
  • Син мій, а розум у нього свій.
  • Умієш дітей родить, умій же їх і вчить.
  • Світла людина не робить темних справ.
  • Тому, хто їде на тигрі, важко спішитися.
  • Новонароджене теля тигрів не боїться.
  • Боягузтво не позбавить від смерті.
  • Горем горюй, а руками воюй.
  • Де має бути біда, там її не минеш.
  • З бідою не знаться, щастя не знайти.
  • Із щастя та горя скувалася доля.
  • Натерпишся горя, взнаєш, як жить.
  • Прийде біда — купиш ума.

11.03.2014

Зачем уезжать от всех в ретрит?


#ретрит 
Когда я только начинала ездить в свои ретриты, основным страхом, с которым я работала, был страх одиночества.  Боязнь одиночества занимает первое место среди всех страхов у всех людей. Даже боязнь смерти отступает перед ним на почетное 2 место. 

И я не думаю, что от него можно избавиться. Мы, люди - социальные существа. Для нас важно принадлежать к группе. Для нас важно принадлежать к разным группам: семейной, родовой, социальной, профессиональной, дружественной, этнической, территориальной, возрастной. Чем большее число групп включает нас в себя - тем лучше мы себя чувствуем. В том числе на уровне биологии (кому интересно - погуглите исследования о влиянии длительного одиночества на мозг).

Так зачем же уезжать от всех в ретрит? Это же не логично! 
А вот и нет. Очень даже логично. Потому что в ретрите мне удалось отделить страх одиночества от других страхов. 

Например, от страха потерять себя. Для женщины-эмпата, у которой есть семья, дети, родители, друзья, работа - это вполне обоснованный страх. И одиночество позволяет возобновить ощущение себя, своей самости. Вернуть границы свое личности туда, где им место. Выйти из других людей и их представлений о тебе.

Еще ретрит позволяет прекратить действия, направленные на заботу о других. И прислушаться к себе. А что мне надо? Как мне позаботиться о себе? Вернуть себе ощущение счастья от маленьких но полезных действий, направленных на себя. Когда ты привыкаешь заботиться о детях животных, забота о себе постепенно уходит из твоего поля зрения. Пока дети маленькие, а животные - больны - это нормально. Но потом нужно смещать внимание на себя, давая детям и животным возможность самостоятельно о себе заботиться.

Отсутствие возможности запускать привычные программы поведения помогает выделять и удалять те, что потеряли свою актуальность и осмысленность. Не знаю, почему, но ретрит действует на меня отрезвляюще. Я очень остро начинаю чувствовать бессмысленность тех или иных вещей, поступков, размышлений, книг и т.д.